[БАТЯ]

З соціології добре відомо: для того, щоб система достатньо ефективно і успішно функціонувала, необхідно, щоб вона сприймалася переважно населення як легітимна, тобто в цілому справедливою, а значить прийнятною. Політико-правова надбудова суспільства, державні інститути і право спираються на цю легітимність, яка в принципі має ідеологічний характер. Якщо політико-правова система, що склалася, позбавлена легітимності в очах більшості, то вона неминуче починає рушитися під впливом тихого саботажу і пасивного опору більшій частині населення. Врешті-решт, для правлячого класу унаслідок подібної ерозії легітимності може наступити такий момент, коли він остаточно втратить мінімальну соціальну підтримку, необхідну для свого виживання, і коли вже ніхто цілком щиро і беззавітно не захоче жертвувати собою ради захисту такого прогнилого ладу. Це і є справжня криза легітимності.
Українська держава зараз якраз і переживає кризу легітимності. Якщо спочатку цинічніша і вивертка частина радянської номенклатури для збереження своєї влади і легітимності в нових умовах скористалася ідеологією націоналізму, створивши в суспільстві ілюзії того, що окреме існування неминуче трансформується у високий рівень життя, то пізніше навіть найнаївніші прихильники націоналізму почали підозрювати, що за декларованими гаслами про національні інтереси ховаються конкретні економічні інтереси конкретних політиків і «братиків». Ідеологія націоналізму послужила українській буржуазії, що зароджується, хорошу службу в превентивній боротьбі з усвідомленням більшістю трудящого населення свого сьогодення, класових інтересів. Проте сьогодні ідеологічний потенціал націоналізму, що дозволяє маніпулювати широкими масами, добігає кінця. Попутно звернемо увагу на той факт, що насправді розкол в українському суспільстві проходить не стільки за етнічною ознакою «Схід - Захід», скільки по класовому «олігархи - трудящі маси». Не випадково також те, що Ющенко і його «Любі друзі» так легко знаходять спільну мову з олігархічною верхівкою Партії регіонів: все-таки тут була загальна основа економічних інтересів, в чому, власне, і виявляється «класова солідарність» буржуазної еліти.
Проте повернемося до питання про кризу легітимності. Отже, щоб держава була стабільною, необхідно, щоб населення сприймало його в якості загалом і в цілому соціально корисного інституту, який діє на користь всього народу, а не тільки одного економічно пануючого класу. Своє панування правлячі класи, як вважав Антоніо Грамши в його теорії про «гегемонію», забезпечують не тільки за рахунок прямого насильства і придушення протестних рухів серед гноблених класів, але також за допомогою гегемонії в області культури, - по суті, за допомогою насадження своєї ідеології і маніпулювання колективною свідомістю. Не випадково в Україні практично всі крупні ЗМІ контролюються тими або іншими олігархами, а в процесі виборів задіюються різного роду політтехнологи, також направлені на «промивання мізків» електорату. Проте всі ці засоби і інструменти, що забезпечують гегемонію пануючих класів, все-таки мають свою межу.
В той же час, для того, щоб в суспільстві зберігався хоч якийсь мінімальний рівень легітимності, що гарантує капіталізму необхідну для його існування стабільність, населення повинне вірити, що держава все ж таки є тим інститутом, який представляє і їх інтереси і який в змозі підтримувати мінімальну справедливість в суспільстві.
Проте проблема в тому, що в це в Україні вже мало хто вірить. Держава практично повністю втратила свою легітимність в очах патерналістськи настроєного українського суспільства. Держава і право перестали, з погляду населення, виконувати одну з головних своїх завдань - підтримка мінімальної справедливості. Мимоволі згадується вислів Блаженного Августина «Государство без справедливості - це не більше ніж зграя розбійників».
Якщо в такій державі бандити і злодії не перебувають у в'язницях, а засідають в парламенті і уряді, то воно просто не потрібне народу, то різні форми опору пригнобленню стають виправданими.
Буржуазія розвинених країн виступає за обмеження втручання держави в економічне життя, а держава Україна є найважливішим засобом накопичення капіталу, експлуатації і пограбування населення, що знаходиться в руках крупної буржуазії. Втім, це вже навіть не ховається. Скажімо, віце-прем'єр Д.Табачник відверто заявляє: Українська держава виражає інтереси «крупного національного капіталу».
Одним з симптомів кризи легітимності в Україні є також недовіра до Верховної Ради і депутатського корпусу, що граничить з глибоким презирством.
Отже, український капіталізм, по своєму походженню і суті кримінально-олігархічний, позбавлений необхідної легітимності в очах більшості населення, а тому його швидка ліквідація будь-якими засобами цілком закономірна. У цій ситуації криза його легітимності безпосередньо спричиняє за собою кризу легітимності держави, оскільки воно виявилося нездібним захистити права громадян перед свавіллям і грабежом з боку олігархів. Як підкреслював Фернан Бродель, «капіталізм торжествує лише тоді, коли ідентифікує себе з державою, коли сам стає державою». Саме це і відбулося в Україні: кримінально-олігархічний капіталізм неминуче привів до створення кримінально-олігархічної держави, які не можуть існувати один без іншого.
Одній з ліберальних ілюзій перебудовного періоду в Україні було те, що капіталізм автоматично принесе демократію і права людини, проте на ділі він приніс плутократію, тобто влада не більшості, а великих грошей. В черговий раз виявилось, що суперечність між демократією і капіталом є основною соціальною суперечністю. У відомій колективній статті «Що поганого в капіталізмі?», опублікованою в США, із цього приводу написано достатньо ясно: «Капіталізм є фактично одній з найменш демократичних економічних систем. У «демократичній» економіці всі члени суспільства повинні мати рівне має рацію вирішувати, як використовувати ресурси і як зроблена робота. Але в капіталістичній економіці, в якій всі ресурси - приватна власність і кожен б'ється в конкурентній боротьбі один проти одного за них, більшість ресурсів знаходяться під контролем декількох людей (сьогодні, читай, корпорацій). Ці люди можуть вирішувати, як будь-який інший повинен працювати, раз більшість інших не можуть жити, не заробляючи у них гроша. Вони прагнуть навіть визначати психічний і психологічний ландшафт суспільства, оскільки вони, власне, володіють більшістю землі і контролюють більшість ЗМІ. І хоча вони по-справжньому на апараті контролю, але якщо вони розпустять свою охорону і перестануть працювати, щоб утримуватися на вершині, вони дуже швидко опиняться біля підстави піраміди разом зі всіма останніми; що означає, що ніхто по-справжньому не має свободи при капіталістичній системі: кожен реально знаходиться в милості законів прибули».
Український капіталізм унаслідок своєї особливої агресивності і дикості створює реальну загрозу демократії, свободі і правам людини. Він не тільки економічно поневолив людину, перетворюючи його на товар, але і маніпулює за допомогою ЗМІ його свідомістю. Ідеал капіталізму - «людина економічний», покірливий раб своєї зарплати і бездумний споживач, що маніпулює рекламою, сенс життя якого в накопітельстве. По суті, український капіталізм в нинішньому вигляді несумісний із справжньою демократією.
Мабуть, найточніше центральну духовну проблему капіталізму сформулював великий мислитель, письменник Федір Достоєвський: «Я ніколи не міг зрозуміти думки, що лише одна десята частка людей повинна отримувати вищий розвиток, а останні дев'ять десятих повинні лише послужити до того матеріалом і засобом, а самі залишатися в мороці».
В зв'язку з цим в житті кожної людини рано чи пізно наступає момент доленосного етичного вибору: або приєднатися до меншини тих, що пригноблюють, або спробувати подолати існуючу несправедливість і встати на сторону «принижених і ображених», навіть якщо це чревато статусом «невдахи» в буржуазному суспільстві.
Такий вибір стоїть перед багатьма молодими людьми. Вони, безумовно, не несуть відповідальності за ті соціальні умови, в яких народилися, але відповідальність за свою долю і долю всього народу виникає, коли вони вступають в самостійне життя. І тоді доводиться робити вибір, оскільки тільки вони можуть реально змінити існуючу систему.
Видно, в недалекому майбутньому головний соціальний конфлікт в українському суспільстві проходитиме між новими поколіннями української буржуазії, що закінчили «елітарні» вузи, чиє майбутнє заздалегідь гарантоване класовими привілеями батьків, з одного боку, і багатьма тисячами молодих людей, що не мають таких привілеїв, так само як і шансів на самореалізацію в чесних конкурентних умовах, зате що мають освіту, енергію і бажання змінити мир. Саме цей соціальний конфлікт може привести до молодіжної революції за прикладом виступів 1968 року.
У житті людського суспільства революція - таке ж закономірне і неминуче явище, як і еволюція, якісний стрибок, перехід кількості в якість. Якщо соціальні проблеми ефективно не вирішуються державою шляхом цілеспрямованих реформ, тоді вони неминуче ведуть суспільство до кризи, виходом з якого може бути революція. Негативна соціальна енергія пригноблення, насильства, експлуатації і приниження нікуди не не зникає, а має властивість накопичуватися в надрах соціуму, унаслідок чого в певний момент вона трансформується в енергетичний сплеск насильницької революції. Для того, щоб це зрозуміти, досить звернутися до соціологічної теорії Пітіріма Сорокина. На думку Сорокина, суспільство економічно, соціально і політично стратифіковано, тобто нагадує ієрархічно-організовану піраміду, в якій неухильно росте нерівність між багатими і бідними, влада імущими і народом, привілейованими і такими, що не мають привілеїв. «Таким чином, в будь-якому суспільстві в будь-які часи відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання. Перші працюють постійно і неухильно, другі - стихійно, імпульсний, використовуючи насильницькі методи».
Фактично це означає, що коли рівень несправедливості в суспільстві «зашкалює», населення в цілях захисту своїх прав і інтересів починає використовувати неправові, насильницькі методи боротьби. Саме з відчуття протесту проти кричущої соціальної несправедливості народжується прагнення до соціалізму в його найрізноманітніших формах.
На сучасному світі перед лицем кризи капіталістичної миро-системы йде пошук альтернатив, які б, з одного боку, вказали реальний вихід з несправедливого і все менш ефективного, руйнівного для природи і людини буржуазного суспільства, а з іншої - дозволили б уникнути повернення до тоталітарної версії соціалізму. Мова йде про пошуку нового, великого і радикального проекту соціальних перетворень миро-системы. Як одна з альтернатив пропонується концепція «багатоукладної» економіки, що включає елементи соціалістичної економіки, планування і так званого демократичного капіталізму.
Проте тут важливий сам факт пошуку такої альтернативи, оскільки новий, справедливіший мир можливий.