Чому ми так живемо?

[БАТЯ]

Дев’ятнадцять років - цілком достатній термін, щоб підвести попередні підсумки формування капіталістичних відносин і буржуазного суспільства в Україні. Одні з головних питань, на які при цьому потрібно відповісти, наступні: чому розвиток капіталізму в Україні не привів до подолання, хоч би навіть частковому, того відриву, який продовжує рости, між українським капіталізмом і капіталізмом розвиненіших країн? Чи є взагалі перспектива подолання цього розриву і входження України, як про це недавно заявляв пан Ехануров, в «золотий мільярд» людства?
Проте раніше спробуємо відповісти на питання, що таке капіталізм як особлива система суспільних відносин. «Якщо капіталізм є чимось, - пише сучасний американський соціолог Іммануель Валлерстайн, - те він є системою, заснованою на логіці нескінченного накопичення капіталу». А капітал, у свою чергу, як соціальне явище є не тільки відносинами експлуатації, але також прагнення до максимізації економічної влади, що дає можливості контролю над суспільством. Насправді під виглядом накопичення капіталу відбувається акумуляція влади в руках групи людей, які тим самим дістають можливість визначати долю останніх, зокрема за допомогою державних інститутів.
Одній з ключових характеристик «історичного капіталізму», по Валлерстайну, є «коммодіфікация», тобто прагнення до перетворення всього і вся в товар. В рамках капіталістичної трансформації товаром стає все, навіть те, що за своєю природою не повинне їм бути, - земля і робоча сила. З цієї причини, як підкреслював Карл Поланьі, природа і сама людина вже є товар, що неминуче веде до їх деградації. Причому непереможна корупція, що охопила в Україні практично всі сфери життя, включаючи судочинство(!), є не чимось випадковим, а цілком логічним і закономірним наслідком розвитку українського капіталізму. З погляду логіки капіталізму, судове рішення і закон, що приймається в парламенті, - такий же товар, як і все останнє.
Ще одна найважливіша межа сучасного капіталізму - його глобальний і ієрархічний характер. Капіталістична система є єдиною цілою. Як писав в класичному дослідженні динаміки капіталізму французький історик Фернан Бродель, капіталістична «мир-економіка» завжди має свій полюс, центр і свою периферію. «Будь-який мир-економіка складається з ряду концентрично розташованих зон. Серединну зону утворює область, розташована навколо центру... Далі, навколо серединної зони розташовуються проміжні зони. І нарешті слідує вельми обширна периферія, яка в розподілі праці, що характеризує мир-економіку, виявляється не учасницею, а підлеглою і залежною територією. У таких периферійних зонах життя людей нагадує Чистилище або навіть Пекло. Достатньою ж умовою для цього є просто їх географічне положення».
Річ у тому, що Україна якраз і є частиною периферії миру-економіки, і тому рівень її технологічного і економічного розвитку, її потенціал, та просто рівень життя саме такі, які є зараз. Іншими словами, Україна є країною периферійного капіталізму, що об'єктивно обумовлює нинішній менш ніж задовільний стан речей. Можна сказати, що її громадяни живуть так погано не тому, що в чомусь гірше або «дурніше» за західних європейців або американців (люди, в принципі, скрізь однакові), а тому, що наша країна і наша економіка знаходяться не у вершини, а біля підніжжя жорстко-ієрархічної економічної піраміди, в рамках якої відбувається розподіл світової додаткової вартості (цінності) і накопичення капіталу. Тому у нас і експлуатація жорстокіша, і з правами людини гірше, ніж в розвинених країнах. Врешті-решт, в світовій економіці, так само як і в суспільстві, все не можуть бути багатими, адже оскільки комусь треба працювати, щоб годувати і обслуговувати цих багатих.
Найгірше те, що така ієрархічна структура миру-економіки (а «капіталізму необхідна ієрархія», як підкреслює Бродель) практично не дає шансів Україні, що вона коли-небудь зможе наздогнати в своєму розвитку країни центру миру-економіки. Просто кажучи, щоб в цій ієрархії хтось піднявся на сходинку вище і почав жити краще, треба, щоб хтось відповідно спустився на ступінь вниз і почав жити гірше. Через те жодна з країн «золотого мільярда» не збирається поступатися Україні своїм місцем. Отже, чим далі країна знаходиться від центрів світового накопичення капіталу, тим гірше і несправедливіше в ній життя. Спроби «наздогнати і перегнати» Захід робилися африканськими країнами в колоніальний для поста період починаючи з 60-х років, проте розривши між ними і розвиненими країнами як ріс, так і продовжує неухильно рости. Така ж ситуація економічної нерівності, що росте, склалася у відносинах, наприклад, між Індією і Великобританією. З урахуванням цього наївно вважати, що Україні коли-небудь вдасться в рамках існуючої «миро-системы» наздогнати західні країни.
Міркування доморослих ліберальних економістів, мов, щоб Україна жила краще, треба всім краще працювати, а також головне - привернути іноземні інвестиції в національну економіку, при всій логічності, що здається, абсурдні. Насправді питання не тільки в тому, щоб краще працювати, але і в тому, щоб світовий додатковий продукт розподілявся справедливіше. Без справедливого розподілу додаткового продукту чесна і інтенсивна праця позбавляється сенсу. Що стосується інвестицій, то тут не допоможе навіть найпрогресивніше законодавство, бо інвестиційний процес підпорядкований об'єктивній логіці накопичення капіталу. Симптоматично, що за останнє десятиліття відплив капіталу з України завжди значно перевершував притоку інвестицій. Фактично бідна Україна фінансувала багаті західні країни. У цьому, мабуть, і полягає сенс інтеграції її в світову економіку як джерело дешевої робочої сили і сировинних ресурсів, яких, на жаль, в країні не так багато.
Не випадково за період панування капіталістичних відносин помітно скоротилася чисельність населення України унаслідок вимирання і еміграції, яка швидше нагадує евакуацію. З'явилися сотні тисяч бездомних дітей, катастрофічно збільшується число хворих туберкульозом, СНІДОМ і іншими інфекційними захворюваннями, поширюються алкоголізм і наркоманія. У зв'язку з темпами депопуляції в країні виникає питання: а чи залишаться взагалі українці в Україні до кінця нинішнього сторіччя?
Один з головних наслідків становлення українського капіталізму - здичавіння людини, тобто значне зниження його морального, культурного і духовного рівня. Наслідки «капіталізації» України цілком сопоставіми з наслідками голодомору початку 30-х років. Історикам майбутнього ще належить об'єктивно оцінити весь жах нашого «перехідного періоду» і його руйнівні наслідки для історичного майбуття України.
Первинне накопичення капіталу в Україні відбувалося відповідно до схеми, описаної ще класичним марксизмом: по-перше, шляхом «приватизації» несправедливо і незаконно експропріювали держвласність, внаслідок чого багатство опинилося в руках невиликої групи людей; по-друге, зубожіла основна маса населення. Причому головним інструментом здійснення первинного накопичення капіталу на користь олігархів і бандитів стала держава: за допомогою державних механізмів була не тільки варварськи розграбована держвласність, але також здійснені гіперінфляція і різного роду економічні афери за типом так званих трастів, унаслідок чого більшість населення були відкинуті за межу бідності. Такий результат «реформ» не є випадковістю або помилкою, адже капіталізм може успішно функціонувати лише тоді, коли на ринку знаходяться більшість знедолених, убогих людей, готових дешево продавати свою працю. І це ще кращий вихід, оскільки ті, хто не вписався в нові умови, приречені на вимирання.
З точки ж зору «інтеграції в світову економіку», добитися відносної конкурентної переваги української економіки можна тільки за рахунок посилення експлуатації і, як наслідок, зниження рівня життя. Наївно вірити в те, що конкурентними перевагами України можуть стати наука і високі технології. В умовах глобалізації науковим, технологічним і інноваційним центром стають лише розвинені багаті держави, а в країнах периферійного капіталізму наука просто не в змозі вижити.
Українське суспільство все більш стає класовим, буржуазним, де пануюче соціальне і культурне положення займає буржуа, чия духовна зовнішність визначається тією роллю, яку він грає в соціальній структурі. Виходячи з розуміння капіталізму як системи нескінченного накопичення капіталу, головним мотивом життєдіяльності буржуа є прагнення до цього накопичення. Для нього сенс буття полягає не в тому, щоб кимось бути, а в тому, щоб «мати», причому більше.
Цікаве питання про генеалогію української буржуазії, яка помітно відрізняється від генеалогії буржуазії країн Заходу. Як вважав Макс Вебер, духовною основою буржуазії була протестантська етика з її культом чесної праці. У української буржуазії такого етичного стрижня не було, так що з європейською, протестантською по духу, буржуазією її ріднить, мабуть, лише те, що бідняк в своїй бідності винен сам і жалості не заслуговує.
Українська буржуазія сформувалася з людей, які, по-перше, в період розпаду СРСР найближче знаходилися до державної власності і могли брати участь в її розподілі (читай: розкраданні); по-друге, несли в собі капіталістичний «дух підприємництва», точніше, володіли тією психологічною якістю, яка дозволяла їм без розкаянь совісті обкрадати і експлуатувати ближнього. Іншими словами, в порівнянні зі своїми співгромадянами, нові українські буржуа були у меншій мірі обтяжені такими внутрішніми стримуючими чинниками, як совість і моральність. Такими якостями в пострадянській Україні володіли частина партійно-господарської номенклатури, що вчасно усвідомила необхідність конверсії державної влади в приватну власність, з одного боку, і криміналітет, який давно займався «підприємництвом» в тіньовій сфері (підпільні цехи, торгівля наркотиками, рекет, «кришеваніє» і так далі), - з іншою.
Номенклатурно-кримінальна українська буржуазія унаслідок специфіки свого походження виявилася «менш цивілізованою», тобто набагато жорстокішою і алчной, ніж буржуазія Заходу. Як відзначав ще Енгельс, «чим далі на схід, тим буржуазія підла».
Декілька слів про українську інтелігенцію, яка, чи то по наївності, чи то унаслідок етичної сліпоти, цілком щиро (принаймні, на перших порах «перебудови» і «перебудови» поста) забезпечувала ідеологічне прикриття впровадження капіталізму. Мабуть, її головною відмінністю від справжньої, дореволюційної інтелігенції було те, що її ніколи серйозно не турбували біди і страждання простого народу. Інтелігенція щиро і в той же час егоїстичний боролася за нові буржуазні цінності, вважаючи, що цим їй вдасться зайняти гідне місце в капіталістичному суспільстві. Свою уявну свободу вона забезпечила ціною страждань і зубожіння простого народу.
Симптоматично, що головної емоційної боротьби, що становить, з радянським авторитаризмом за часів перебудови для значної частини населення було не стільки прагнення до «побудови капіталізму», скільки стихійно комуністичний за своєю природою зрівняльний пафос боротьби з привілеями ненависної партократії. Просто капіталізм розвинених країн представлявся як справедливіше суспільство, без номенклатурних привілеїв і одночасно з надійним соціальним захистом за типом Швеції. При цьому, правда, якось не помічалося, що в більшості слаборозвинених країн теж давно існує капіталізм, який зовсім не звільнив ці країни від убогості. Як нарік один з європейських інтелектуалів з дисидентським минулим після здійснення «шокової терапії», «те, що нам комуністи говорили про комунізм, було неправдою, але те, що вони говорили про капіталізм, на жаль, виявилося правдою». До речі, «реформи», проведені на пострадянському просторі, почали влучно називати «шоком без терапії». Просто для прикриття елементарного мародерства і грабежу в ужиток запустили евфемізм «реформи», а організатори крадіжки і самі злодії почали величати себе «реформаторами».
В результаті переходу України від радянської моделі авторитарного соціалізму до капіталізму замість привілеїв партійної номенклатури з'явилися привілеї нового буржуазного класу, що добре помітно в охороні здоров'я і освіті. Фактично сьогодні ми маємо дві різні системи освіти і охорони здоров'я: що щедро фінансується і дорога для класу буржуазії і напівзруйнована, корумпована, така, що погано фінансується - для останніх. При цьому варто серйозно задуматися над тим, чому політики і чиновники лікуються переважно за кордоном. Трапся подібне в «цивілізованій» країні, політикові або чиновникові довелося б відповідати за свій непатріотизм і подати у відставку.
Цікавий розвиток психотипу буржуа нового покоління довелося спостерігати в одному «елітарному» столичному інституті. Суть цього соціологічного, можна навіть сказати, антропологічного спостереження дозволяє зробити вивід: на зміну нинішньому поколінню буржуа з рудиментами ще радянського менталітету приходять молоді буржуа, що духовно сформувалися вже в умовах капіталізму, чия психологія і образ мислення цілком і повністю визначаються головною мотивацією - прагненням до прибутку за всяку ціну. Треба визнати, що це страшний психологічний тип, страшний в своїй бездуховності і пожадливості, в презирстві і бездушності до потреб народу. З іншого боку, ці молоді люди фактично не здібні до управління суспільством і державою. На відміну від батьків, яким все-таки було потрібно певну вправність і мінімальний ступінь інтелекту, щоб вкрасти державну власність, нове покоління не може навіть цього. Як сказав би Маркузе, в своїй масі це «одновимірні» люди, не здатні проводити культурні і матеріальні цінності, які уміють тільки споживати. Причому хочуть і вимагають всього і відразу.
Одним з перших в соціології фундаментальне дослідження буржуазної моралі зробив німецький вчений Вернер Зомбарт, який в своєму класичному творі «Буржуа» прийшов до висновку, що ознакою, що конституює мораль буржуазії, є прагнення до збагачення методичним щоденним шляхом. Капіталістичний дух, згідно Зомбарту, формує поєднання двох душ буржуа: душі підприємця і міщанською. Тобто для західного буржуа, на відміну від українського, пріоритет все-таки має підприємництво, виробництво, а не споживання і комфорт.
Кажучи про буржуазну мораль, не можна не пригадати цікаве соціологічне дослідження під назвою «Буржуазна мораль» польського філософа знаменитої Львівсько-варшавської школи Марії Оссовськой. Аналізуючи уявлення про мораль дрібної буржуазії, Оссовська виділила, зокрема, такі її риси: суперечність психології, принципова реакційність, уявна надкласовість, індивідуалізм, прагнення до безпеки, ощадливість і самообмеження ради володіння, культ грошей і мислення в грошових категоріях, егоїзм, пошана до суспільної ієрархії, сентиментальність, філістерство і сірість.
На жаль, навіть цей рівень буржуазної моралі виглядає недосяжно високо для української буржуазії, у якої все набагато прімітівнєє.
У плані розвитку капіталізму і його впливу на суспільство і психологію людини вельми повчально порівняти досвід України з досвідом Польщі, де через значний вплив католицької церкви поляризація між багатими і бідними не така разюча. Видно, в Польщі «католицька етика», для якої, на відміну від протестантизму, характерніший колективізм, змогла в якійсь мірі самортізіровать удар капіталізму по суспільству.